У січні 1846 року архітектор Олександр Беретті придбав ділянку у дружини підпоручика Є. Маковської й 1848-го збудував власний особняк з флігелем і службами. У грудні 1858-го продав садибу колезькому асесору В. Протопопову, а в квітні 1870-го її придбала І. Михайловська, дружина київського купця першої гільдії, великого землевласника й акціонера Київського комерційного банку; вона володіла садибою до 1917 року. У 1870-х особняк перебудовували: з’явилися важкі ліпні плафони, а 1871 року простір над дверима у великій залі та вітальні на другому поверсі прикрасили панно італійського майстра К. Алліауді (збереглися). Ліпний герб власника на фасаді втрачено. У роки громадянської війни будинок зазнав руйнувань. Після націоналізації 1919 року тут містилися відділ кримінального розшуку та інспекція праці окружного виконкому. За актом від 28 жовтня 1927 року будинок передали Історичній секції ВУАН.
Коштом академії 1927 року будинок відремонтували й частково заново оформили інтер’єри за проєктом архітектора, професора Київського художнього інституту В. Кричевського. Високомистецькі столярні роботи у вестибюлі, над сходами й на другому поверсі виконали чеські майстри А. Крик і Ф. Марек. Сходову клітку розписали архаїчним орнаментом, а над дверима із зали виконали в техніці інтарсії панно «Мамай» за проєктом Кричевського його учень О. Саєнко (не збереглися).
Двоповерховий цегляний будинок з напівпідвалом і мезоніном, тинькований, у плані майже квадратний, у стилі пізнього класицизму: стіни рустовані, цоколь облицьовано чорним лабрадоритом, на поясі під карнизом — ліпні розетки. Поверхи з’єднують чавунні литі сходи, з веранди сходи вели до саду.
У 1927–1934 роках у будинку містилися заклади Історичної секції ВУАН під керівництвом Михайла Грушевського. На першому поверсі — бібліотека, кабінет примітивної культури й народної творчості, редакція двомісячника «Україна»; на другому — зала засідань, культурно-історична комісія з комісією історичної пісенності, комісія Києва й Правобережної України з підкомісіями старого Києва та організації Музею міста Києва, комісія козацтва, кабінет голови секції та кафедри історії України й історії українського народу. До Ради секції входили І. Гермайзе, О. Грушевський, Ф. Савченко, М. Ткаченко, І. Щитківський, В. Юркевич. 1928-го в секції працювало 28 дійсних членів і 30 позаштатних працівників, серед яких В. Герасимчук, С. Глушко, К. Грушевська, В. Данилевич, П. Клименко, К. Копержинський, М. Марковський. Грушевський підготував до друку 9-й і 10-й томи «Історії України-Руси» та 6-й том «Історії української літератури»; виходили «Праці Історичної секції», «Науковий збірник», «За сто літ» та інші видання. У будинку зібрали мистецькі твори, колекцію народних музичних інструментів, старовинні меблі, зокрема й ті, що належали В. Антоновичу.
Наприкінці 1920-х розпочався ідеологічний, організаційний і кадровий розгром наукової школи Грушевського: 1930 року ліквідовано кафедру історії України, закрито журнал «Україна», звільнено позаштатних співробітників, частину заарештовано у зв’язку зі сфабрикованою справою СВУ. У березні 1931-го Грушевський змушений був виїхати до Москви. Влітку 1933-го академічні заклади під його головуванням знищили, а в лютому 1934-го на їхній базі заснували Історико-археографічний інститут ВУАН, що діяв до листопада. 1934 року будинок перейшов до ЦК КП(б)У, з 1936-го — до НКВС УРСР. Тепер тут приймальня і бюро перепусток Служби безпеки України.