За Друг, ансамбль Софійського монастиря займає 5 га між Володимирською вулицею, Георгіївським провулком, Стрілецькою вулицею, Рильським провулком і Софійською площею й входить до заповідника «Софія Київська». До нього належать споруди XI ст. (собор), кінця XVII – початку XVIII ст. (дзвіниця, мала трапезна, тепла Софія, будинок митрополита, брама Заборовського), XVIII–XIX ст. (хлібня, згодом консисторія) і XIX ст. (частина мурів, пристінний корпус, корпуси № 2, 3, 10).
Дзвіниця завжди слугувала парадним в’їздом до монастиря; спершу мала три яруси. У XVIII ст. її увінчував високий шпиль, а сучасного вигляду вона набула 1852 року, коли за проєктом єпархіального архітектора П. Спарро надбудували четвертий ярус із банею. Фасади оздоблено білим ліпленням з постатями апостолів Андрія й Тимофія, князя Володимира та архангела Рафаїла. Дзиґарі зняли в 1930-х роках.
З монастирем пов’язані Рафаїл Заборовський і Євгеній Болховитінов. Магістр богослов’я, історик і археолог Петро Гаврилович Лебединцев (1819–1896) у травні 1861 року відправив панахиду над труною Тараса Шевченка в церкві Різдва Христового на Подолі, а 1868-го став кафедральним протоієреєм Софійського собору; він один з ініціаторів Історичного товариства Нестора-літописця та Церковно-археологічного товариства. Хормейстер Яків Степанович Калішевський (1856–1923), племінник П. Лебединцева і редактора «Киевской старины» Ф. Лебединцева, у 14 років став регентом Лаврського хору й відродив «лаврський розспів», з 1883 року був регентом Софійського собору, у 1890-х керував студентським хором університету, а 1919 року став головним диригентом Державної республіканської капели імені М. Лисенка. У жовтні 1920 року в соборі митрополитом УАПЦ обрали Василя Липківського; служба тривала до 1932 року, а з 1934-го ансамбль увійшов до Державного архітектурно-історичного заповідника. У липні 1995 року біля головного входу поховано Патріарха Володимира (Романюка).