Урочисті закладини Троїцького народного дому відбулися 12 липня 1901 року. Автор проекту — архітектор Г. Антоновський; 1902 року за його проханням нагляд за будівництвом здійснював архітектор П. Голландський. Підрядник — Л. Гінзбург, електроосвітлення виконало Російське електричне товариство «Уніон». Освячення та урочистий акт відкриття народного дому відбулися 15 листопада 1902 року. У споруді були зала на тисячу осіб, по дві зали бібліотеки-читальні, пересувного музею навчальних підручників, недільної школи та вечірніх класів для дорослих, чайна, дешева їдальня, книжкова крамниця, квартири для завідувача, бібліотекаря й служителів, дві трикімнатні квартири на винайм. 1906 року споруду перебудовано.
Будинок двоповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, прямокутний, симетричний, видовжений по осі захід–схід; центральний вхід із західного фасаду. На поздовжню вісь нанизано вестибюль, фойє, зал для глядачів і сценічну частину. Зала на 1006 глядачів складається з партеру й двох ярусів балконів на чавунних колонах. Фасади декоровано цеглою; їх поділяє горизонтальний гурт; вікна великі, прямокутні, видовжених пропорцій, не властиві театральним будівлям. У профілюванні карниза вбачають вплив модерну. Західний фасад найпишніший: посередині атиковий півповерх, над вікнами другого поверху — ліплений декор, у овальних нішах — погруддя Т. Шевченка та М. Гоголя. В інтер’єрі ліплений декор зберігся в залі. Звід називає будівлю зразком нового типу культурно-просвітницької установи початку XX століття з раціоналістичними формами.
До 1908 року тут діяло Київське товариство грамотності, створене 1882-го для поширення грамотності на території Київської, Подільської та Волинської губерній. Воно підтримувало народні училища, відкривало бібліотеки та читальні, видавало підручники й книжки для народного читання, влаштовувало лекції, курси, вечори, концерти. Головою ради 1897–1908 був педагог і громадсько-політичний діяч В. Науменко; його товаришами — історик І. Лучицький та Л. Лічков. Народним домом завідував А. В’язлов, помічником був Д. Дорошенко — відомі згодом українські політичні діячі. Наприкінці 1907-го в товаристві було понад 400 членів, серед них М. Василенко, Є. Ківлицький, О. Левицький, М. Стороженко, В. Ханенко, П. Тутковський, Я. Шульгин та інші. За роки діяльності воно відкрило понад 1 тис. бібліотек, з них 700 сільських, заснувало чотири недільні школи та тюремні бібліотеки. Безплатною бібліотекою-читальнею завідував Є. Ківлицький, пересувним музеєм підручників — М. Біляшівський (1908 року в музеї було 1560 назв, понад 10 тис. примірників). У січні 1908 року товариство заборонили після перевірки, під час якої знайшли заборонені цензурою політичні видання; 24 березня 1908-го будинок і майно передали у власність міста. Народний дім надавав приміщення багатьом національним інституціям і політичним партіям.
1902–1906 в будинку працювала редакція українознавчого журналу «Киевская старина» (редактор В. Науменко), 1907-го — його спадкоємця «Україна»; до редколегії входили Д. Дорошенко, Є. Ківлицький, О. Левицький, С. Петлюра, Є. Трегубов, Я. Шульгин. 1906–1908 тут було відділення редакції єдиної щоденної української газети «Рада», що виходила коштом Є. Чикаленка (редактори Ф. Матушевський, з 1907 М. Павловський; секретар С. Петлюра). У 1907–1910 на верхньому поверсі працювало правління товариства «Просвіта» на пам’ять Т. Г. Шевченка, заснованого в травні 1906 року. Серед засновників були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Лисенко, Леся Українка, М. Старицька та інші; головами були Б. Грінченко (1906–1909), С. Тимошенко (1909–1910), секретарем Л. Василевська (Дніпрова Чайка). 1909 року товариство мало понад 620 членів, видало понад 30 книжок накладом понад 163,5 тис. примірників; було ліквідоване російською владою, відновлене у квітні 1917-го (голова В. Науменко), а з радянською владою припинило діяльність.
Глядацьку залу товариство здавало в оренду театральним колективам. 1902–1905 орендували М. Бородай із компаньйонами; в грудні 1903 його трупа вперше на професійній сцені поставила оперу М. Лисенка «Різдвяна ніч». 1907–1917 тут працював перший стаціонарний український професійний театр — Трупа українських артистів під керівництвом М. Садовського, створена на базі пересувного театру, що постав 1906 у Полтаві, за участі М. Заньковецької. Репертуар складали Карпенко-Карий, Котляревський, Кропивницький, Панас Мирний, Старицький, Франко, Шевченко, а також п’єси С. Васильченка, В. Винниченка, Лесі Українки («Камінний господар»), Л. Старицької-Черняхівської, С. Черкасенка, опери М. Лисенка та ін.; ставили й переклади, зокрема Бальзака, Шніцлера, Словацького, Гейєрманса. 1912 року В. Верховинець упровадив у виставах народні танці. Звід вважає, що театр Садовського завершив останній період панування етнографічно-побутового репертуару. М. Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856–1933), брат Карпенка-Карого й Саксаганського, був головним режисером 1907–1920, переклав українською «Ревізора» й «Тараса Бульбу» (видані 1918) і жив у цьому ж будинку на третьому поверсі в квартирі № 2.
У театрі працювали, зокрема, М. Авсюкевич, Г. Березовський (технік-механік, відповідав за електроосвітлення й упровадив оригінальні світлові ефекти), Г. Борисоглібська, художник І. Бурячок, С. Бутовський, В. Василько, В. Верховинець, М. Вільшанський, поет і режисер М. Вороний, диригент П. Гончаров, М. Гребінецька, З. Діброва, Є. Доля, І. Загорський, М. Заньковецька (разом із Саксаганським 1918 організувала Народний театр у цьому будинку, на базі якого 1922 створено театр її імені; востаннє вийшла на сцену 15 грудня 1922), Г. Затиркевич-Карпинська (1917, 1919–1920). У 1917–1918 тут містився Український національний театр. Пізніше будинок обіймав Київський театр музичної комедії (з 1935): тут працювали актори Л. Пресман (1936–1985), Ю. Росіна, Д. Пономаренко. Тепер це Київський національний академічний театр оперети.