Первісно ділянку займав невеликий двоповерховий цегляний будинок на узвишші (нині № 60-б). Значна розбудова садиби відбулася 1890 року на замовлення тодішнього власника — відставного полковника В. Маслова. За проєктом архітектора М. Казанського до старого будинку з правого боку долучили двоповерховий об’єм із невеликою надбудовою, яку вінчала шатрова баня (втрачена). Тоді ж за його проєктом на червоній лінії вулиці звели двоповерховий цегляний будинок з мезоніном, який за радянських часів перетворили на триповерховий (№ 60). Фасади лаконічно декоровано цегляним муруванням і розчленовано лопатками. Після спорудження в повоєнні роки п’ятиповерхового будинку № 60-а, що частково зайняв територію садиби, рельєф змінено, а історичну забудову відокремлено підпірною стіною.
Після смерті В. Маслова садибу успадкувала його дочка Марія, дружина гірничого інженера Михайла Миклухо-Маклая (1856—1927), дослідника надр України, укладача карт корисних копалин, члена Київського відділення Російського технічного товариства, молодшого брата мандрівника-етнографа Миколи Миклухо-Маклая. Після смерті дружини 1915 року він став власником садиби й мешкав на другому поверсі будинку № 60-б; до 1923 року жив у Києві або в родинному маєтку в Малині, де був земським діячем, а з 1923-го — у Петрограді (Ленінграді).
У другій половині 1901 — на початку 1903 року в садибі містилася редакція часопису «Киевская старина» — єдиного на той час легального українознавчого видання в країні, неофіційного органу київської Старої Громади. Її члени фінансували видання й співпрацювали в журналі майже безоплатно, збираючись у редакції для обговорення проблем видання та матеріалів до наступних номерів. Коли старогромадівці збудували Троїцький народний будинок (нині Велика Васильківська, 53), редакцію перенесли туди. У ці роки в журналі публікувалися дослідження, розвідки, нотатки й твори Д. Багалія, М. Біляшівського, М. Василенка, В. Винниченка, Б. Грінченка, В. Доманицького, О. Кобилянської, О. Лазаревського, О. Левицького, В. Липківського, Ф. Матушевського, Панаса Мирного, Олени Пчілки, О. Сластіона, В. Хвойки, Л. Яновської та інших.
З 1893 року редактором, а з 1902-го й видавцем журналу був Володимир Науменко (1852—1919), філолог, історик, педагог, громадський діяч. Нині в будинку № 60 діє салон краси, а № 60-б займає державна установа.