Особняк стоїть на червоній лінії, окремо від периметральної забудови, на підвищеній ділянці, яка утворилася при плануванні проїжджої частини вулиці наприкінці XIX століття. Територія садиби має виняткову археологічну цінність: у 1975–76 роках тут виявлено й досліджено (відомі раніше за епізодичними знахідками) поховання, капище, скарби XI–XIII століть і рештки мурованої будівлі-ротонди XII–XIII століть. У 1820-х роках садиба належала О. Анненкову, у 1840–60-х — чиновнику Б. Климовичу, з 1867 — княгині Є. Трубецькій. У 1820-х зведено новий будинок, до якого в 1850-х добудовано крила з боку подвір’я; 1970–76 проведено обстеження й реставрацію (арх. Т. Шамеко).
Будинок двоповерховий, дерев’яний, на цегляному цоколі, тинькований, з мезоніном; у плані прямокутний, з короткими крилами з боку подвір’я. Планування коридорно-анфіладне, з виділенням парадних залів та окремим входом до мезоніна через відкриті з подвір’я сходи. Використано один із варіантів зразкових фасадів, обов’язкових для міської забудови доби класицизму. Великі вікна другого поверху виділено дерев’яними лиштвами, вісь підкреслено ризалітом завширшки в три вікна та мезоніном, на рівні другого поверху влаштовано балкон на металевих консолях. У декорі — контраст гладких тинькованих стін і дерев’яних деталей (лиштви, підвіконна тяга, фриз, карниз, трикутний фронтон мезоніна). У парадній залі збереглися тонкі дерев’яні колонки, а в тамбурах — балясини поруччя дерев’яних сходів. Пам’ятка — один із рідкісних зразків дерев’яної міської забудови доби класицизму. Нині тут розміщені підрозділи Інституту археології НАН України.