Двоповерховий з підвалом цегляний особняк, близький у плані до квадрата, зводився у два етапи і поєднує риси бароко (перший поверх) та класицизму (другий). Дослідження виявили бароковий характер первісного оформлення фасадів: пілястри, розвинений цоколь із вікнами підвалу, вікна першого поверху в профільованих нішах, щільно розміщені ніші на чоловому й тильному фасадах. За цими ознаками пам’ятка близька до групи будівель Києво-Печерської лаври 1720-х років. Після пожежі 1811 року за планом генеральної забудови Подолу арх. А. Меленського до будинку з півдня зробили одноповерхову прибудову й надбудували цегляний поверх, з боку входу влаштували двоколонний портик, барокові деталі збили або закладено, а об’єм завершено карнизом з модульйонами, що додало будівлі класицистичних рис. Збереглися ковані двері та ґрати, кахляні підлоги, дерев’яні коринфські колони. У 1980-х – на початку 1990-х проведено реставрацію (архітектори В. Гаврилюк, В. Голубцов, В. Отченашко, А. Подольський).
На початку XVIII століття садиба належала Стефанові Мартиновичу Сичу (1671–1742), священикові церкви Спаса (Преображення), що стояла на цій вулиці (не збереглася); раніше він був лавником Київського магістрату, батьком війта І. Сичівського. Старший син Яків Сичівський (1703–65) став священиком тієї ж церкви й успадкував садибу. Пізніше нею володів середній син Кирило; його невістка 1787 року продала ділянку з мурованим будинком, службами й садом київському купцеві К. Усовичу, а родина Усовичів 1806-го продала її за борги О. Хотяновському. 1810 року садибу придбав купець І. Покровський; після його смерті 1841 року ділянку успадкував син Григорій Покровський (1819–97), купець 2-ї гільдії: від 1851 гласний Київської міської думи, 1853–57 виконував обов’язки міського голови, від 1857 — міський голова Києва, також церковний староста церкви Миколи Набережного. До 1910 будинком володіла його дружина, яка заповіла садибу онукам Морачевським. 1993 року з ініціативи Фонду І. Мазепи та за підтримки українців діаспори в будинку відкрито Музей гетьманства.