Будинок стоїть на розі вулиць Горького (нині Антоновича) та І. Федорова, на червоній лінії забудови. Споруджений за проєктом архітектора В. Рикова як прибутковий житловий будинок, що належав З. Гринкевичу. Чотириповерховий, цегляний, з видовженим фасадом і аркою в’їзду на подвір’я з боку вулиці Федорова, двосекційний, з двобічним розташуванням квартир; частину першого поверху займали магазини. Фасади ледь розчленовано розкріповками з невисокими аттиками, більше виділено наріжну частину, над якою підноситься високе вузьке потрійне вікно. Декор вирішено в дусі пізнього модерну з мотивом рапортних квадратів різного розміру, які на рівні вікон верхнього поверху утворюють широку (в три ряди) смугу керамічних вставок. Парадні під’їзди оздоблено порталами спрощених абрисів; балкони розібрано, а замість балконних дверей влаштовано вікна.
У 1911–1919 роках тут мешкав поет Олександр Олесь (справжнє прізвище Кандиба; 1878–1944). Народився на хуторі Кандиби біля села Білопілля на Сумщині, 1902 року закінчив Харківський ветеринарний інститут і працював ветеринарним лікарем у Харківському земстві. Літературну діяльність почав 1903 року, широку популярність здобув після першої збірки «З журбою радість обнялась» (1907). У його творах особиста лірика поєднується з громадянськими, патріотичними настроями. Вірші поклали на музику М. Лисенко, Я. Степовий, К. Стеценко та інші українські, а також російські, білоруські, французькі й чеські композитори. 1911 року він переїхав до Києва й працював ветеринарним лікарем на міській бійні. У ці роки вийшли драматичні твори «Над Дніпром», «Трагедія серця», «По Мюллеру» (усі 1911), «Тихого вечора» (1912), «Злотна нитка» (1913, з присвятою М. Лисенкові), «Осінь», «Танець життя», «На свій шлях», «На курорті» (усі 1913), «Хвесько Андибер» і «Буржуї» (обидва 1917). 1919 року Олесь емігрував до Будапешта, потім до Відня, де 1920-го редагував часопис «На переломі» й очолював Союз українських журналістів. З 1924 року жив у Празі, де й помер.
Син поета — Олег Ольжич (справжнє прізвище Кандиба; 1907–1944) — поет, археолог, публіцист і політичний діяч, у переліку пам’ятки названий поряд із батьком. Автор збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940) та посмертної «Підзамча» (1946). Як керівник ОУН на окупованій німцями території брав участь в організації 1941 року в Києві Української Національної Ради. Загинув у нацистському концтаборі Заксенгаузен. Ім’ям Ольжича названо вулицю в Києві.