Через падіння рельєфу південний мур садиби споруджено як високу підпірну стіну, з якої відкривається вид на внутрішньоквартальний простір. Протягом перших двох десятиліть XX століття садиба належала Е. Філіпповичу (1906-12), І. та Л. Климовичам (з 1913), О. Кружиліну (з 1916); після революції її націоналізували. У вересні 1941 року садиба постраждала від пожежі, по війні її відбудували. Тоді вулиця називалася Пушкінською.
Головний будинок (№ 12) — п’ятиповерховий цегляний, Г-подібний, з чоловою та бічною дворовою секціями. Вуличний фасад оздоблено в стилі історизму у формах російської архітектури XVI-XVII століть (фігурне цегляне мурування, колонки з перехватами, ліплені плетениці), а під впливом модерну вирішено асиметрично: великий прямокутний еркер охоплює три верхні поверхи над проїздом ліворуч, спираючись на пологу арку з трикутними консолями. Балкони розташовано асиметрично, ґрати — дрібночарункові з волютоподібними елементами. Вікна п’ятого поверху — арковані, вписані в неглибокі ніші; багатопрофільний карниз підтримують фігурні колонки в міжвіконнях. Опорядження інтер’єрів не збереглося. Будинок — оригінальна споруда у формах модернізованого неоросійського стилю.
Флігель № 12-б (другий ряд забудови) має ордерну тектоніку на неоренесансній основі й асиметричну композицію; у його інтер’єрі привертає увагу освітлена згори сходова клітка з забіжними маршами та огородженням у дусі модерну. Флігель № 12-в в глибині ділянки — триповерховий, у спрощеному цегляному стилі. Комплекс характерний для міського середовища центру Києва кінця XIX — початку XX століття. На початку XX століття в садибі мешкали, зокрема, начальник міських станцій Південно-Західної залізниці Д. Дубровін. Нині — туристична фірма, юридична контора й офіси.